ТИПИ СУДЕН
АВІАНОСЕЦЬ
Авіаносець – найбільший сучасний військовий надводний корабель, на борту якого може розміщуватись кілька одиниць авіаційної техніки. Палубна авіація (літаки та вертольоти) є основним видом бойового впливу авіаносця, крім цього він має зенітні ракетні установки та артилерію калібром 76-127 мм.
Перші авіаносці з’явилися ще за часів світової війни 1914-1918 року. Тоді на борту розміщувалося зазвичай трохи більше 2-3 одиниць техніки. У Другій світовій війні брали участь справжні плавучі аеродроми, на борту яких розміщувалися десятки літаків. В основному авіаносці використовувалися військовими флотами США та Японії.
Сучасні авіаносці поділяють на ударні та протичовнові; звичайні та атомні. Метою ударних авіаносців є ураження наземних об’єктів та сухопутних військ, знищення кораблів і суден у морі та на базах, авіації на аеродромах та в повітрі, забезпечення висадки морських десантів та захисту океанських комунікацій. Протичовнові авіаносці призначені для пошуку та знищення підводних човнів.
Балкер (від англійського «bulkcarrier» – перевізник маси) – судна, що мають велику вантажопідйомність. На відміну від танкерів, балкери є суховантажними суднами, а вантаж у них перевозиться над ємностями насипом чи навалом. Залежно від виду вантажу, що перевозиться, балкери ділять на вуглевози, рудовози, лісовози і т.д.
Сучасні балкери мають велику вантажопідйомність, що часто перевищує 100-150 тис. т. Палуба балкерів практично повністю відкрита, що дозволяє швидко завантажувати судна потужними кранами або перевантажувачами конвеєрними без горизонтального переміщення вантажу на самому судні. Перевезені балкерами вантажі зазвичай не вимагають високих швидкостей руху, тому балкери мають порівняно повільний хід, що дозволяє знизити потужність двигунів таких суден і економити паливо.
Брандер – судно, призначене для спалення ворожого флоту. Зазвичай із цією метою вживали старі транспорти чи бриги, до 200 тонн водотоннажності. Брандер повинен був бути так споряджений, щоб міг раптом спалахнути всередині та зовні. Для цього палуби покривали брезентами та посипали їх дрібними шматками брандкугельного складу та порохом; на кубрику, в деці і біля стін корабля ставили діжки з тим самим складом.
Весь Брандер наповнювався запальними та розривними бочками, ящиками, спорядженими гранатами, смолоскипами, смоленими фашинами, стружками, крім того, все поливалося скипидаром. Для запалювання Брандера використовувалися сосиси (довгі мішки зі складом селітри і сірки), які укладалися в деці так, щоб кінці їх припадали в кормовій частині судна біля отворів, які для цього прорубувалися. Наприкінці сосисів вставлялася трубка, набита повільно палаючим складом, який давав можливість команді брандера, спалахнувши її, відвалити на шлюпці, прив’язаної за кормою.
Порти і люки зачинялися, а щоб вони вчасно були відкриті — проти кожного ставили брандерну мортиру, тобто шматок дерева з каналом і камерою, яку наповнювали порохом, а в канал щільно вбивали жердину, яку при пострілі відкривав порт чи люк; запал мортири з’єднувався стопіном з іншими запальними снарядами. На бушприті, кінцях рей та інших зручних місцях підвішувалися бійки та залізні гаки, якими брандер міг би зчепитися з ворожим кораблем.
Коли брандер був заряджений, на ньому ставили вітрила і, підвівши на пристойну відстань, закріплювали кермо в належному положенні, запалювали трубку і пускали його, здебільшого за вітром, на ворожий флот. Зазвичай брандери пускалися вночі чи під час туману, щоб ворог, помітивши брандер, не встиг його відвести чи потопити. Взагалі треба сказати, що брандери пускалися на судна, які стояли на якорі, інакше ворожий корабель міг ухилитися.
В історії морських битв трапляється дуже мало випадків, коли брандери завдали шкоди ворогові. Один із них відноситься до 2 червня 1770 р., коли під час Чесменського бою, брандер, під командою лейтенанта Ільїна, зчепився з турецьким кораблем і тоді був запалений, а потім пожежа стала спільною. Турки втратили 16 кораблів, 6 фрегатів та до 50 дрібних суден.
У бойових і похідних лавах брандери трималися на вітрі, на відстані не далі півмилі, чому вони були в більшій безпеці і швидше могли виконувати накази; але при відступі трималися під вітром на відстані понад півмилі, взагалі з боку, протилежної становищу ворога. Крім того, брандери підвітряного флоту трималися трохи попереду тих суден, для яких вони були призначені, щоб легше могли до них підійти, коли потрібно.
Баржею називається плоскодонне судно, яке використовується для перевезення вантажів по воді. Спочатку баржі розглядалися як несамохідні судна, що рухаються буксиром, але деякі сучасні баржі оснащуються власним двигуном. Іноді кілька барж поєднують у так звані каравани, обсяг вантажу, що перевозиться таким караваном, становить до 40 тисяч кубометрів.
Залежно від конструкції та призначення баржі поділяються на рейдові, системні та річкові. Рейдова баржа використовується для коротких морських рейсів: наприклад, для доставки нафтопродуктів на берегові нафтобази з морських танкерів, які через велику осідання не можуть підходити близько до берега або входити в гирла мілководних річок. Рейдові баржі мають підвищені борти та посилені корпуси, розраховані на можливість плавання у відкритому морі, а водотоннажність їх становить 5-16 тисяч тонн.
Річкові баржі мають менш міцні корпуси і меншу осадку, ніж рейдові. Вони призначені виключно для перевезення вантажів (наприклад, деревини) судноплавними річками. Їх водотоннажність зазвичай не перевищує 3,5 тисячі тонн. Системні баржі використовуються для проходу через шлюзи гребель та каналів.
Незважаючи на подібні назви, три типи судна значно різняться по конструкції або мають різне призначення.
Барк (від голландського bark) – три-п’ятищоглове морське судно, призначене для перевезення вантажів з прямими вітрилами на всіх щоглах, крім бізань-щогли, з косим вітрильним озброєнням.
Барка – загальна назва несамохідних сплавних, плоскодонних суден для перевезення вантажів, що застосовувалися до XIX ст. Барка – попередниця сучасної баржі. Довжина барок зазвичай не перевищувала 20 метрів. У Росії її крім загальноприйнятого назви барки називали також оксамитами, білянами, гусянками, стругами, коломенками, байдаками тощо. багато ще назв судів, середніх між барками, чи сплавними, і ходовими, але ці судна витісняються нині пароплавними баржами, підчалками. Деякі барки мали кермо, інші навіть вітрила.
Баркасом називали невелике самохідне рибальське або вантажне судно, а також веселий човен, що застосовувався для військових цілей. Залежно від призначення та типу баркас міг бути обладнаний щоглою або двигуном
Незважаючи на подібні назви, три типи судна значно різняться по конструкції або мають різне призначення.
Барк (від голландського bark) – три-п’ятищоглове морське судно, призначене для перевезення вантажів з прямими вітрилами на всіх щоглах, крім бізань-щогли, з косим вітрильним озброєнням.
Барка – загальна назва несамохідних сплавних, плоскодонних суден для перевезення вантажів, що застосовувалися до XIX ст. Барка – попередниця сучасної баржі. Довжина барок зазвичай не перевищувала 20 метрів. У Росії її крім загальноприйнятого назви барки називали також оксамитами, білянами, гусянками, стругами, коломенками, байдаками тощо. багато ще назв судів, середніх між барками, чи сплавними, і ходовими, але ці судна витісняються нині пароплавними баржами, підчалками. Деякі барки мали кермо, інші навіть вітрила.
Баркасом називали невелике самохідне рибальське або вантажне судно, а також веселий човен, що застосовувався для військових цілей. Залежно від призначення та типу баркас міг бути обладнаний щоглою або двигуном
Бомбардирський корабель – дрібносидяче судно для кидання бомб з мортир під час бомбардування фортець з моря. Перший бомбардирський корабель був побудований у Франції за Людовіка XIV і був двощогловим; мортири містилися попереду фок-щогли, що давало змогу діяти за довжиною судна. Такі судна називали бомбардирськими галіотами. Але внаслідок невигідного розташування оснастки вони мали хороших морських якостей, чому англійці почали будувати трищоглові бомбардирські кораблі, і мортири розташовувалися між фок – і грот-щоглами, причому дія ставала по ширині бомбардирського корабля. У російському флоті використовувалися бомбардирські кораблі англійського зразка.
Бомбардирський корабель – військове судно, яке служило для дій проти кріпосних та берегових укріплень. Бомбардирські кораблі мали 2 або 3 щогли, середню водотоннажність та осадку не більше 3 м . Особлива увага зверталася на фортецю судна, щоб стрілянина з важких та далекобійних мортир не розхитувала корабельних кріплень.
Для збільшення стійкості та ходу бомбардирські судна стали подовжувати та наближати за обводами до типу лінійного корабля. Пізніше на них, крім мортир, стали ставити гармати та єдинороги, що дало змогу їм брати участь і в морських боях. У російському флоті перші бомбардирські кораблі з’явилися 1699 р. для дії проти фортеці Азов.
За час 1-ї турецької війни Петром Великим було збудовано на Воронезькій та Донецьких верфях таких кораблів (називаються також ших-бомбардами) сім. Це були широкі судна, опадом близько 3 м, озброєні 2 мортирами та 12 гарматами на зразок французьких та венеціанських бомбардирських кораблів. У Балтійське море перші бомбардирські судна почали будувати 1705 р., коли Петру знадобилося діяти проти шведських приморських фортець. Однак судна ці, як надто громіздкі, незабаром були визнані незручними для дій у шхерах і замінені прамами та ін.
Бриг – 2-щоглове вітрило з повним озброєнням на обох щоглах. Вага бригу складала 200-400 тонн, відкрита батарея включала 10-24 гармати. Екіпаж корабля складав 60-120 осіб. Розміри: довжина близько 30 м, ширина та 10-16 м.
Бриг являв собою судно конструкцією подібне до корвету, але ширше за нього і має дві щогли. Бриги у військовому флоті служили для посилок, конвоювання купецьких судів та інших потреб, котрим корвети були великі. Бриги, як і корвети, мали одну відкриту батарею.
Команди на бризі було середнім числом по 6 осіб на гармату. Бріг міг у тиху погоду ходити під веслами, і тоді його швидкість сягала 3 миль на годину. Передня щогла називалася фок-, а задня — грот-щоглою. На Бризі були два гроти: один гафельний і з гіком, а другий — прив’язаний до грота рею.
Бригантина-бриг малого розміру. Ця назва присвоєна одному виду легких суден Середземного моря, на яких дві чи три щогли однодеревини з латинським озброєнням. Вітрила з реями можна спустити і покласти вздовж судна і викинувши 20 або 30 весел, йти під веслами. Судна ці вживалися переважно піратами.
У XVI—XIX століттях бригантини, зазвичай, використовувалися піратами. Пізніше вони перетворилися на двощоглаві вітрильні судна з фок-щоглою, що має озброєння, як у брига, і грот-щоглою з косими вітрилами, як у шхуни – грота-триселем і топселем. У XVIII столітті були введені у військових флотах як посильні та розвідувальні кораблі.
Для захисту військових кораблів від ворожих пострілів запропоновано багато проектів. Найвдалішим виявилося покриття борту залізними плитами (бронею). Перші кораблі, вкриті бронею, були французькі дерев’яні батареї Lave, Tonnante і Devastation, побудовані інженером Guieysse для участі в кримській кампанії (1855).
Успіх їх викликав будівництво броненосних кораблів та інших європейських державах. Початкові броненосці були перероблені з дерев’яних кораблів, до яких прилаштовували пояс броні, попередньо зрізавши верхні палуби, щоб залишити лише одну закриту батарею. За тим самим зразком будувалися і нові залізні броненосці. Залежно від успіхів артилерії зростала і товщина броні, якої вже не можна було покривати весь борт, чому обмежилися лише середньою частиною, або ж ставили лише вузький пояс броні по всій вантажній ватерлінії.
Посередині корабля влаштовували каземат — броньове прикриття, в якому містилася головна артилерія. Усі броненосці забезпечувалися паровим (гвинтовим) двигуном; рангоут поступово зменшувався і видозмінювався, і став служити для приміщення дрібної скорострільної артилерії, бойового електричного ліхтаря, для сигналів та ін.
Для захисту від навісних пострілів і для перешкоджання осколкам снарядів проникнути в трюм броненосця стали застосовувати броньові палуби, що покривають пояс бортової броні, а в місцях, неброньованих по борту, палуба ця розташовувалась нижче рівня води. З 1877 броньові палуби стали робити опуклими, що захищають борт і по висоті.
До середини 80-х років XIX, у побудованих кораблях із вежами, останні розташовувалися найрізноманітнішим чином. Увага звертали головним чином лише на збільшення кута обстрілу баштових знарядь. На одних броненосці башти ставилися посередині, вздовж діаметральної площини, так що можна стріляти лише в поперечному напрямку; на інших не було перешкоди для поздовжніх пострілів; вежі ставилися у шаховому порядку; впоперек судна, одні вздовж корабля, інші впоперек; по одному з кожного краю і з кожного борту і т.д.
Буксир (від голландського boegseren – тягнути) – судно, призначене для буксирування та кантівки інших (зазвичай несамохідних) суден та плавучих споруд. За своїм призначенням буксири ділять на: буксирувальники, для приведення в рух за допомогою буксирувального троса несамохідних суден, кантовщики, що надають допомогу великим судам при їх швартуванні до причалів; штовхачі, призначені для буксирування суден шляхом штовхання, рятувальники – надання допомоги аварійним судам.
Призначення буксирів визначає величину тяги та потужність головних двигунів: дрібні портові буксирні катери мають потужність до 200 л. с., а морські буксири-рятувальники – 8-9 тис. л. с. и більше. Буксирувальний пристрій подібних суден складається з буксирного крюка, який закріплюється на шарнірі і переміщається буксирною дугою, буксирних арок і наметки. Іноді замість крюка використовується буксирна лебідка.
Основною характеристикою буксира є не швидкість, а тяга – сила, з якою він може впливати на судно, що пересувається. Зазвичай буксири мають порівняно невеликі розміри, але дуже потужний двигун.
Галера – велике гребне судно з одним рядом весел, що було у використанні для військових цілей у давнину та в середні віки. Для багатих і государів галери служили і яхтами; венеціанські дожі щорічно здійснювали обряд заручення з морем на багато обробленій галері Буцентавр. Крім весел, галери мали і вітрила (латинські — трикутні), але користувалися ними лише за попутних вітрів, а в битвах галери завжди вступали під весла.
Довжина звичайних галер у середні віки була трохи більше 50 метрів, а їх ширина – 6 метрів; це ставлення було обрано повідомлення судам швидкохідності. За тихої погоди галер могли досягати швидкості до 8 вузлів (14 верст), яка була дуже великою для того часу. На великих галерах на одному веслі сиділо 5 та 6 людей. Екіпаж галер складався з матросів для керування судном, солдатів і веслярів і сягав 450 осіб. На галер ставилося до 5 гармат. Крім галер з одним рядом весел у давнину вживалися гребні судна з веслами в два, три, чотири та п’ять рядів, або ярусів (біреми, триреми, кватріреми та квінквіреми).
У середні віки і пізніше, поки галери вживалися (до XVIII століття), команда веслярів на галері складалася з волонтерів (les ben?voglies), полонених або куплених маврів, турків і негрів (на турецьких галерах у XV — XVII столітті було багато південнорусів, відведених татарами, гірка частка їх відбилася в піснях), а головним чином із засуджених злочинців.
Галіот (гальот) – голландське двощоглове судно XVI-XIX століття з вельми повною освітою і неглибоко сидить у воді, що дає йому перевагу ходити неглибокими каналами і водами Голландії. Хорошими морськими властивостями галіот не відрізняється.
Цей тип будівлі судів було занесено до Росії голландцями на початку XVIII століття. Наприкінці XIX століття галіоти будувалися завдовжки 10-20 метрів і шириною 3-5 метрів. Вантажопідйомність галіотів становила від 8000 до 37000 пудів. Більшість останніх російських галіотів збудовано у Фінляндії.
Галіот мав сферичну корму, мав водотоннажність 200—300 тонн. Вітрильне озброєння: грот-щогла з прямими вітрилами та коротка бизань-щогла з косими. Галіоти мали значний дрейф, для зменшення якого вживалися шверці, тобто крила, що спускаються вздовж бортів. Галіоти, схожі на голландські, будувалися в XV і ХVІ ст. і іспанцями, причому через міцність вони посилалися в океанічні плавання. У морській історичній літературі галіоти нерідко поєднуються з галіонами – судами іспанського походження.
Десантний корабель – бойовий корабель, призначені транспортування і висадки десанту узбережжя противника під час проведення військових операцій. Залежно від конструкції, десантні кораблі можуть забезпечити висадку десанту та вивантаження військової техніки безпосередньо на берег або з перевантаженням на десантно-висадкові засоби.
На десантних кораблях є спеціально обладнані приміщення для десанту та військової техніки. Деякі десантні кораблі мають також палубні злітно-посадкові майданчики для гелікоптерів, док-камери для прийому невеликих десантних катерів.
Як засоби самооборони та вогневої підтримки десанту, десантні кораблі забезпечуються ракетним, артилерійським та реактивним озброєнням. Розміри та водотоннажність десантних кораблів залежать від конструкції судна та виконуваних ним завдань.
КАРАВЕЛЛА
Каравелла – назва особливих морських суден XV і XVI століть, найбільш відомих за подорожами португальців для відкриття нових земель. Христофор Колумб з 3 такими судами зробив першу свою подорож. Це — легкі, круглі судна, які легко маневрують за допомогою вітрил.
Як припускають, каравели Колумба мали близько 20 м завдовжки. Від 1583 р. збереглися малюнки дьєпського моряка Жака Дево (Devault), що дають деяке поняття про зовнішній вигляд каравел. Вони мали незграбну корму, башточки на носі та на кормі, високий борт, бушприт і 4 прямі щогли: фок, грот і дві бізані. Три задніх щогли були з латинськими вітрилами; на передній були 2 реї. Згадані у XIII та XIV ст. каравели, ймовірно, були меншими від судів Васко да Гами і Колумба.
Корвети – судна з однією відкритою батареєю, про 20-30 гармат. Парусність фрегатська; іноді на бизань-щоглі були відсутні прямі вітрила (легке корветське озброєння). Останній вид корвета, за слабшої артилерії, носив назву шлюпа.
У XVII столітті корвет мав одну щоглу і бушприт і міг ходити під вітрилами та веслами. Вже тоді Корвет супроводжували ескадри та служили розвідниками чи посильними судами. На початку XVIII століття корвети перетворилися: на них стали ставити дві щогли з прямими нижніми вітрилами та марселями, а на бушприті блінд.
У середині XVIII століття розміри корвета ще збільшилися, і він став схожим на фрегат, з тією різницею, що все в нього було меншого розміру. Озброєння корвета з відкритою батареєю сягало 20—32 орудій. Корвет із закритою батареєю мали 14—24 гармат. Із запровадженням у військових флотах парових двигунів почали будувати дерев’яні колісні корвети.
Вітрильні корвети в 1845—55 роки стали перебудовувати в парові гвинтові. Але їх колеса, не розраховані на шкідливу дію машини, виявилися занадто слабкими, тому, а також внаслідок переходу до парових двигунів великої потужності. У такому вигляді корвети дожили до початку останнього 10-річчя XIX століття, причому водотоннажність їх дійшла до 2—3 тонн, а швидкість до 13—14 вузлів.
Крейсер – загальна назва суден, здебільшого швидкохідних, здатних довгий час пробути на морі, озброєних легкою артилерією (переважно скорострільною) і порівняно слабозахищених. Під такою назвою існують судна найрізноманітніших видів та розмірів (водотоннажність від 300 тонн до 14000 тонн).
Призначення крейсера — охороняти вітчизняну морську торгівлю, шкодити ворожій торгівлі, служити сторожовими, розсилальними суднами, розвідниками тощо. д. Про спеціальних мінних крейсерів. У час призначення крейсера виконувалося частково фрегатами, потім корветами, бригами, шхунами. До кінця XIX у Росії були крейсери двох розрядів (рангів) – броненосні та бронепалубні. Крейсерів I рангу в балтійському флоті було 12, у чорноморському – 1.
Головна зброя сучасного крейсера – нарізна артилерія та ракетні комплекси. Також кораблі можуть бути озброєні зенітною артилерією, торпедами та мінами. На озброєнні більшості сучасних кораблів є 1-2 легкі літаки. Зліт літаків здійснюється за допомогою спеціальних пристроїв – катапульт, або 1-2 вертольоти, які використовуються для розвідки та коригування вогню.
Розміри сучасного крейсера: довжина до 200-220 м, ширина 20 – 23 м, осадка до 8 м. Водотоннажність легких крейсерів 7-9 тис. т, важких до 20-30 тис. т. Екіпаж від 600 до 1300 осіб, швидкість 55-65 км/год.
Ладдя – морське і річкове судно, що вживалося на початку ери варягами і стародавніми слов’янами для військових походів, пізніше перейшло в розряд торгових вантажних суден. Вважається, що проект конструкції човна належить вікінгам, які були почесними мореплавцями.
Те, що на цих досить скромних за своєю кораблями кораблях варяги досягали берегів Європи, відомо давно, а за останніми даними деякі човни добиралися навіть до берегів Гренландії та Північної Америки. Ладді були універсальними судами: на них ходили і океаном, і морем, річкою.
Спочатку човни (ладді) виготовляли з видовбаних великих стволів дуба або липи, а борти нарощували за допомогою дощок. Такі човни називалися «набійними». Згодом уже все судно будувалося з окремих дощок. Довжина човна досягала 20 метрів, ширина – 5 метрів. Зазвичай ладдя мала лише щоглу з прямим вітрилом. Залежно від конструкції та величини було кілька пар весел. У ті часи, коли човен використовувався як військове судно, для захисту веслярів на бортах закріплювалися щити.
Звичайна ладдя могла прийняти на борт до 60 осіб. Човном часто використовували і Русі. На човнах варяги-дружинники здійснювали військові походи. Порівняно невеликі розміри та маса ладді дозволяли екіпажу волоком перетягувати її через невеликі перешийки.
Лайнерами (від англійського line – лінія) називається категорія транспортних суден, до якої включається більшість кращих кораблів, які діють певних лініях. Рейси між портами маршрутами здійснюються зазвичай через регулярні інтервали часу.
Лайнери є найємнішим сучасним транспортним засобом. Вони здатні прийняти кілька тисяч пасажирів. Зазвичай маршрути океанських лайнерів прагнуть прокладати дугами великого кола земної кулі, які проходять через точки відправлення та прибуття. На даний момент у світі існує понад 200 океанічних лайнерів.
Лайнери вражають своїми розмірами. У цих «плавучих містах», крім кают для пасажирів, знаходиться місце басейнів, ресторанів, магазинів, спортивних комплексів тощо. Найбільший сучасний лайнер («Свобода морів») може прийняти на борт 4375 пасажирів і має водотоннажність 160 тисяч тонн. Довжина лайнера 339 м, ширина 56 м, швидкість 21,6 вузлів (близько 40 км/год).
Криголам називається судно, завдяки своїй конструкції здатне вільно просуватися у льодах.
Корпус криголама зазвичай робиться «бочкоподібним», а в районі ватерлінії корпус має підвищену міцність. Ніс судна дозволяє йому ламати розташований попереду лід своєю вагою. З іншого боку, така конструкція не надто добре підходить для плавання у вільній воді: на хвилі криголам суттєво похитує. Сучасні криголамки будуються зазвичай з трьома гребними гвинтами.
Криголамки застосовуються для доставки вантажів у важкодоступні райони Арктики та Антарктики, евакуації та доставки експедицій на наукові станції, а також для прокладання судноплавного шляху суднам, що прямують за криголамом.
Лінійний корабель (лінкор) – військове судно XVII-XIX століть, призначене для бою в лінії, тобто в строю. Оскільки доля війни на морі вирішувалася зазвичай ескадреними битвами, то лінкор був основним типом військового корабля.
Тип лінкора визначається станом техніки кораблебудування, типом тієї зброї, яка найбільш застосовна і дійсно в ескадренному бою, і тим строєм, який є зручним для застосування цієї зброї. За всіх часів існування військового флоту було одне загальне прагнення — збільшити розміри (водотоннажність) лінійних кораблів. Це прагнення цілком природно, оскільки прогрес будь-якого типу корабля незмінно пов’язані з збільшенням його водотоннажності, і будь-яка якість досягається тим економічніше, що корабель більше.
Однак це прагнення постійно обмежувалося, з одного боку, недосконалістю техніки кораблебудування, яка не давала можливості забезпечити корабель більше відомих розмірів достатніми зміцненнями, з іншого — недосконалістю рушія, через що великий корабель був незручно керованим, неповоротким і важким на ходу, і особливими умовами морської війни, що викликалися умовами кораблеводіння.
На початку минулого століття з’явилися парові лінкори, які називали також дредноутами. Водотоннажність лінкорів, що вживалися в бойових діях під час Другої світової війни становила 20-64 тонн, а швидкість ходу 20-35 вузлів. Чисельність екіпажу лінкора становила 1500-2800 чоловік. Після закінчення Другої світової практично всі вцілілі лінкори були здані на злам.
Люгер – невелике палубне вітрильне судно завдовжки 20-23 м, з косими рейковими вітрилами на трьох щоглах, з топселями на фок – і грот-щоглі та клівером на бушприті. Під час вітрильного флоту люгери були серед військових судів, озброєні 6—10 знаряддями малого калібру, причому використовувалися для розсилок портах.
Люгерна оснастка прийнята для шлюпок військового флоту як найпростіша і легко знається у разі потреби. Для більшої поворотливості передньої щогли люгери мали реї, що легко кидалися, а бизань-щогла з косим вітрилом ставилася на самій кормі, біля гакоборта.
Перша згадка про підводний човен зустрічається в російських джерелах у 1718 р. Треба визнати, що «потайне судно» Юхима Ніконова сильно відрізнялася навіть від перших субмарин. Перший серійний човен був створений за проектом інженера Стефана Карловича Джевецького наприкінці XIX століття. Ці підводні судна мали невелику швидкість, нестійкість руху за курсом і глибиною, неможливість орієнтування в підводному положенні, що не дозволило їм стати цим підводним човнам бойовою зброєю.
Перші підводні човни мали дизельні двигуни. Сучасні підводні човни мають атомні двигуни. В даний час існує два основних типи підводних човнів. Багатоцільові підводні човни призначені для пошуку та знищення кораблів та підводних човнів противника. Ракетні підводні човни тримаються на відстані від основного театру бойових дій. Їх завдання – завдання ракетного (у тому числі ядерного) удару по зазначених стратегічних цілях (військових баз, населених пунктах).
Сейнер (від англійського seine – гаманець) – сучасне моторне рибопромислове, зазвичай однопалубне судно з надбудовою, зміщеною до носової частини. На кормі сейнера обладнується місце для зберігання та обробки невода та поворотний майданчик, звідки він вимітається при облові. Один кінець невода закріплюється на допоміжному моторному човні.
Для підвищення маневреності на великих сейнерах передбачено активні керма, поворотні висувні колонки, бортові гвинти. Також деякі сейнери можуть обладнатися установками для охолодження та обробки риби. На сучасних сейнерах зазвичай встановлюють спеціальне пошукове обладнання виявлення великих скупчень риби.
Сейнери поширені в країнах, що ведуть активний вилов риби в морі та океані: Росії, Японії, США та ін. Довжина великих сейнерів може досягати 70 метрів, а швидкість 17 вузлів.
Танкер (від англійського tank – цистерна, бак) – судно, призначене для транспортування рідких вантажів, які заливаються у спеціальні резервуари великого об’єму. Основними матеріалами, що перевозяться за допомогою танкерів, є: нафта та продукти її переробки, зріджені гази, харчові продукти та вода, хімічні продукти.
Спочатку рідкі речовини перевозили на вантажних суднах виключно у бочках. Лише наприкінці XIX століття поширився спосіб перевезення, подібний до сучасного танкерного.
Сучасний танкер є однопалубним самохідним судном з машинним відділенням, житловими та службовими приміщеннями в кормі. Щоб зменшити можливість розливу вмісту танкери, як правило, роблять з подвійним дном. Вантажні приміщення поділяються декількома поперечними та поздовжніми перебираннями.
Затока вантажу ведеться береговими засобами через спеціальні палубні горловини, розвантаження судновими насосами. Деякі види вантажу потребують підтримки певної температури, тому в танках розташовані спеціальні змійовики, якими пропускається охолоджувач або нагрівач.
Сучасні танкери ділять на кілька категорій, залежно від дедвейту (різниці водотоннажності з повним вантажем і без вантажу):
• GP – малотоннажні танкери (6000-16499 т)
• GP – танкери загального призначення (16500-24999 т)
• MR – середньотоннажні танкери (25000-44999 dwt)
• LR1 – великотоннажні танкери 1 класу (45000-79999 т)
• LR2 – великотоннажні танкери 2 класу (80000-159999 т)
• VLCC – великотоннажні танкери 3 класу (160000-320000 т)
• ULCC – супертанкери (понад 320000 т).
Тендер — одномачтове вітрильне судно завдовжки близько 20 м та водотоннажністю 200 тонн. Щогла не має ухилу, а з носа видається довгий горизонтальний бушприт, який може бути всувається всередину судна при свіжому вітрі. Парусність: косий грот, брифок, топсель та кілька кліверів.
У Великій Вітчизняній війні тендери використовували для перевезення військ, вантажів на невеликі відстані та висадки десантів на необладнане узбережжя. Ці судна мали малу осаду, вантажопідйомність до 30 т та екіпаж із 2-3 осіб. Тепер тендери у військових флотах не вживаються.
Тральщик – судно спеціального призначення, яке здійснює пошук, виявлення та знищення морських мін, а також проведення кораблів через мінні загородження. За водотоннажністю, мореплавством та озброєнням розрізняють кілька видів тральщиків: морські (водотоннажність 660 – 1300 тонн), базові (водотоннажність до 600 тонн), рейдові (водотоннажність до 250 тонн) і річкові (до 100 тонн) тральщики.
За принципом дії розрізняють контактні, акустичні та електромагнітні тральщики. Контактні діють так: спеціальними ножами підрізають мінрепи (троси) мін, а міни, що випливають, розстрілюють. Акустичні тральщики за допомогою спеціальних акустичних засобів імітують проходження великого корабля, внаслідок чого міни вибухають. На схожому принципі ґрунтується дія електромагнітних тральщиків, що імітують електромагнітне випромінювання мети.
Нині спостерігається розвиток тральщиків електромагнітного типу. Процес знищення включає кілька операцій: пошук, виявлення, класифікацію та нейтралізацію мін. Сучасні протимінні кораблі оснащуються гідроакустичними станціями, комплексом точної навігації та системами обробки та відображення інформації.
Трієра – тригребне судно стародавніх греків, на якому веслярі розташовувалися в три яруси (чим і пояснюється назва). Веслярі розміщувалися біля обох бортів трієри; сиділи у першому, верхньому ярусі називалися франітами. Трохи нижче сиділи зевгіти, ще нижче – фаламіти.
У першому ярусі з кожного боку сидів 31 весляр, у решті двох — по 27. Зверху прикриттям для веслярів служили тенти, дахи з полотна, брезенти. Робота відбувалася під командою особливого начальника, у якого був помічник, так званий трієрал (трієрний флейтист), який у разі потреби давав сигнали трубою і виконував обов’язки корабельного економа.
Екіпаж трієри під час греко-перських воєн складався з 200 осіб. На кормі містилася будка – рубання капітана; перед нею сидів керманич. Прикрасами корми на трієрі служили: голова лебедя, шток із прапором, зображення богів та інше. Ніс трієри являв собою ніби гострий дзьоб і закінчувався або трьома зубцями, або фігурами голови крокодила, кабана та інших тварин. Якорів було 4, пізніше 2; вони піднімалися та опускалися за допомогою ворота. Палуби спершу були неповні: надстилки влаштовувалися на кормі, на носі та по бортах, над сидіннями зевгітів та фаламітів.
Пізніше (після греко-перських воєн) були введені кораблі з суцільною палубою, під якою була ще нижня палуба або підлога. Серед трієри височіла велика щогла з реєю і чотирикутним вітрилом; на носі влаштовувалась так звана фок-щогла. Найбільша довжина трієри становила 36,5 м, найбільша ширина – 4,26 м, глибина – 0,925 м; водотоннажність судна без снастей і рангоуту дорівнювала 42 тоннам, водотоннажність з екіпажем і всім озброєнням – 82 тонни; середня швидкість руху – 5,4
Фелука – невелике палубне судно; раніше зустрічалася у військових і торгових флотах Середземного моря та Архіпелагу і віддавала перевагу грецьким піратам за швидкохідність. Військова Фелука озброювалася 6-8 невеликими гарматами верхній палубі.
Фелука також використовувалася для торгівлі прибережними жителями Середземного моря. Корма її трохи піднесена, ніс гострий, 3 щогли; парусністю вона схожа на галеру. Зазвичай фелука могла перевозити близько десяти пасажирів та обслуговувалась командою у дві-три особи.
Флейт – вантажне судно у XVIII ст. при військових флотах, переважно перевезення військових тягарів; мало 3 щогли та 2-12 гармат. Перший флейт був побудований в 1595 в місті Хорне (Голландія), в затоці Зсйдер-Зе.
Вітрильниками фок – і грот-щогл були фок і грот і відповідні марселі, а пізніше на великих судах і брамселів. На бізань-щоглі вище звичайного косого вітрила розташовувалося пряме вітрило крюйсель. На бушприті ставилося прямокутне вітрило блінд, іноді бом-блінд. На флейтах вперше з’явився штурвал, що полегшило перекладку керма.
Флейти початку XVII століття мали довжину близько 40 м, ширину близько 6,5 м, осадку 3-3,5 м, вантажопідйомність 350-400 т. На них розміщували 10-20 гармат. Екіпаж складався з 60-65 осіб. Флейти відрізнялися хорошими морехідними якостями, високою швидкістю, великою місткістю і використовувалися, головним чином, як військово-транспортні.
Вітрильне судно, що має прямі вітрила на всіх трьох щоглах. У військовому флоті фрегатом називалося судно з однією закритою батареєю, також трищоглове з прямими вітрилами.
Назва ця зберігалася до 90-х років XIX століття, після чого перейшли до назв — крейсер або броненосець, залежно від типу судна. Пароплав-фрегат – називаються фрегат, що мали паровий колісний двигун; такими були у Росії Камчатка і Олаф.
Під час Другої Світової війни фрегатами називали протичовнові ескортні кораблі легші, ніж ескадрені міноносці, але важчі, ніж корвет. Такі кораблі будувалися для несення виключно конвойної служби. У американському флоті цей клас кораблів називали ескортними есмінцями та океанськими ескортами.
Шебека – довге, вузьке, гостре судно XVIII століття для легкої військової служби і крейсування, що прийшло на зміну галерам. Має 3 щогли (передня нахилена вперед). Довжина шебеки становила до 35 м-коду.
Вузький довгий корпус із розвалом бортів і сильно висунутим форштевнем забезпечував кораблю гарну мореплавність. Шебека за конструкцією корпусу була близька до каравелів і галерів, але перевершувала їх за швидкістю, мореплавством та озброєнням. У задній частині корабля будувалася палуба, що сильно виступає на корму. Найбільша ширина верхньої палуби становила близько третини її довжини, форма підводної частини була винятково гострою.
Шлюп – трищоглове військове вітрильне судно другої половини XVIII – початку XIX століття; оснащення мало начебто корветною. Артилерійське озброєння складалося з однієї відкритої батареї з гарматами невеликого калібру. Шлюпами також називали дерев’яні судна, що будувалися на півночі – в Архангельському, Кемському повітах і біля Кольського півострова.
Водотоннажність шлюпів досягала 900 тонн, озброєння 10—28 гармат. Використовувалися ці судна для дозорної та посилальної служб і як транспортне та експедиційне судно. У деяких країнах шлюпами досі називають тихохідні сторожові кораблі, призначені для охорони караванів транспорту. Довжина одного з перших шлюпів, збудованого в Англії, становила 64 фути, ширина 21 фут. Опад судна був 8 футів, а вантажопідйомність 113 тонн.
Шнява — військове судно колишнього вітрильного флоту, дещо схоже на бриг. У XVIII столітті мало бизань латинську (з рейком замість гафеля, що триває повз щоглу вниз до палуби); артилерійське озброєння складалося з 6—20 невеликих гармат.
Шнява була одним із найбільших двощоглових вітрильних суден XVI—XIX століть. Водотоннажність її становила до 1000 тонн. На обох щоглах шняви розташовувалися прямі вітрила. Шнява могла мати третю щоглу, розташовану безпосередньо за гротмачтою з невеликим зазором. Іноді ця щогла замінювалася спеціальним тросом, до якого кільцями приєднувалися шкаторина вітрила. Шнява була поширена головним чином Англії, Швеції та Франції.
Шхуна (шкуна) – вітрильне судно з двома або трьома щоглами, що мають косі вітрила. Рангоут шхуни відрізнявся порівняльною висотою нижніх щоглів, до яких прикріплюються короткі стінки. Ухил щогл на шхуні дещо більший, ніж у суден із прямою парусністю.
За кількістю щогл і типу вітрил шхуни розрізнялися так:
• шхуна звичайна має 2 або 3 щогли; на фок-щоглі ставляться 1—2 прямі вітрила (марсель і брамсель); на інших щоглах – одні косі вітрила.
• шхуна бермудська, або гафель-шхуна (іноді називається гоелетою або гулетою), має виключно косі вітрила на всіх (2-х або 3-х) щоглах.
• шхуна-бриг (бригантина) має фок-щоглу, оснащену як у брига, тобто з короткою нижньою щоглою та повною прямою парусністю; грот-щогла має косу парусність, як у шхуни звичайної.
• шхуна-барк (баркентина) має фок-щоглу таку ж, як у шхуни-брига, і 2 задніх щогли зі шхунською парусністю.
Міноносці з’явилися вперше у 1863 р., під час міжусобної війни у сполучених штатах. Прототипом міноносців є звичайний паровий катер, з шестової міною. У 70-х роках минулого століття, коли бойові судна були озброєні великими, але нечисленними і повільно стріляючими гарматами з поганою влучністю, розвиток міноносців пішов особливо швидко і успішно.
У цій еволюції можна назвати слід. Найголовніші етапи. Підйомні мінні катери були вперше застосовані під час Typецької війни 1877 на пароплаві Вел. Князь Костянтин, на думку його командира, С. О. Макарова. Прибережні міноносці — дрібні парові судна в 15—40 тонн водотоннажністю — з’явилися тоді; завдяки дешевизні вони могли бути побудовані у великій кількості. Головне їхнє призначення було брати участь у захисті рейдів, усть річок та шхерних фарватерів. Морехідні міноносці виробилися завдяки прагненню досягти більшої самостійності плавання та можливості робити великі переходи.
Броньовані міноносці з’явилися в італійському флоті в кінці XIX століття, але були незабаром залишені, тому що на броню в них міг бути приділено лише незначний відсоток водотоннажності, а за умови броня не захищала корабель. Мінний крейсер мав забезпечувати здійснення мінних операцій за бурхливої погоди. Це був перехідний тип до міноносців великої водотоннажності, в 1000 тонн і більше.
Після першої світової війни міноносці були замінені на досконаліший тип кораблів – ескадрені міноносці або есмінці. Основне призначення есмінців: ведення розвідки, оборона лінійних кораблів та крейсерів, торпедні атаки проти великих кораблів. Водотоннажність есмінців становила 1—1,5 тис. т, швидкість ходу 35—36 вузлів. Під час Другої світової війни есмінці використовувалися для захисту з’єднань великих кораблів та конвоїв транспортів від нападу легких кораблів, літаків, підводних човнів. Сучасні есмінці мають водотоннажність до 6000 т, швидкість ходу близько 34 вузлів.
Ял (від голландського jol) – невелика, коротка і широка гребно-парусна шлюпка з транцевою кормою. Залежно від числа весел, яких може бути 2 до 8, яли називають «двійками», «четвірками», «шістками» та «вісімками» тощо.
Конструкція яла складалася з кінця XVI ст. На той час це було мале парусно-гребне судно для сполучення між кораблями та берегом, для рятувальних потреб, для невеликих вантажних та буксирувальних робіт.
Вітрильне озброєння ялів одномачне, рейкове. Яли-двійки парусного озброєння не мають. На судах різного типу яли застосовують для робіт та навчальних цілей. Яли також використовуються у гребному спорті.
Яхта (від голландського jagen – гнати, переслідувати), вітрильне, моторне або парусно-моторне судно водотоннажністю до 3000 т, що використовується для спорт, або туристських цілей. Прогулянки на воді становили вже давно розвагу народів, у яких процвітало мореплавство. Правителі та багаті люди Риму будували собі великі галери, з розкішним оздобленням, для розважальних поїздок. За часів могутності Венеціанської республіки водяний спорт був дуже великим ходом; тут же згадуються в історії перші змагання у швидкості ходу розважальних судів (перегони, так звана regatta), з присудженням призів якнайшвидшому з судів.
Яхти можна розділити на 3 категорії: вітрильні, з двигунами та гребні гоночні судна. Морські вітрильні яхти спочатку являли собою невеликі мореплавні судна, з косим вітрильним озброєнням, що дозволяє управлятися невеликою кількістю екіпажу. З часом утворення корпусу цих яхт стали змінювати: з одного боку обводи судна робилися гострішими для зменшення опору води; з іншого боку мідель шпангоут стали робити повніше у ватерлінії та гостріше у кіля, для більшої стійкості та можливості нести велику парусність; для цих же цілей стали робити постійний баласт, а згодом влаштовували кілі із чавуну чи свинцю.
Наприкінці XIX та на початку XX ст. американська та англійська системи зійшлися між собою, утворивши новий тип яхт, з так званим бульбовим кілем: цей тип має корпус знизу яйцеподібний, але із загостреним кінцем; кіль є листом заліза зі свинцевим баластом по нижній його кромці у вигляді сигари. Кермо робиться висячим, залізним, іноді балансірним. У цьому типі є й найбільша стійкість, найменший опір поворотам, разом із достатньою гостротою для швидкості ходу. Фортеця рангоуту і такелажу розраховується таким чином, щоб при шквалі зламався рангоут, але яхта не перекинулася б. Вітрючність, при великій стійкості, допускається, звичайно, величезна, причому для легкості, вітрила часто виготовляються з шовкової парусини.
Нині є кілька типів яхт. Майже всі вони крім вітрильного озброєння мають двигуни. Лише у деяких типах спортивних яхт вони відсутні.
